Віталій Власов. ЗНО як панацея?
На днях випадково почув в одному з радіоефірів розмову із високоповажною заступницею міністра освіти. Дохідливо й янгольським голосом ведуча й гостя переконували радіослухачів, що українська освіта ось-ось позбудеться оціпеніння й одним потужним стрибком долучиться до найефективніших освітніх систем. Виявляється, справа за малим — за вчителем. Представниця міністерства запевняла, що вже є механізм, як забезпечити школу тими кадрами, які їй потрібні. Цей механізм, мовляв, уже прописаний, щоправда, поки що тільки в законопроекті, але який незабаром точно стане законом. Треба сказати, у міністерстві не дуже морочилися з пошуком нового. Вирішили максимально скористатися наявними ресурсами. Оскільки, як відомо, чи не єдиним успішним реформаторським заходом в освіті за загальною згодою вважають запровадження зовнішнього незалежного оцінювання (ЗНО), вирішено скористатися ним і для оцінки кваліфікації вчителів: мовляв, не місце тому в школі, хто не складе тест ЗНО — вже не знаю який: чи то для учнів, чи якийсь спеціальний. Зі слів пані Совсун випливало лише, що готуватиме його УЦОЯО.
Можливо, когось, хто сприймає школу тільки за посередництва щоденників власних дітей-онуків, такі плани реформ і захопили. Та, як на мене, вони м'яко кажучи наївні. Враження – як від радянського олів’є. Спитаєте, чому? Та тому, що суспільству вкотре намагаються нав’язати імітацію реформ. БО НІКОЛИ В ЖИТТІ ЗДАТНІСТЬ ДО СПІЛКУВАННЯ З ДІТЬМИ Й МАЙСТЕРНІСТЬ НАВЧИТИ ЇХ НЕ ВИПЛИВАЛА ІЗ СУМИ ЗНАНЬ. ТИМ БІЛЬШЕ ДИВНО, ЩО ЗА ОРІЄНТИР БЕРУТЬ ДАЛЕКО НЕ ДОСКОНАЛІ ТЕСТИ ДЛЯ ВИПУСКНИКІВ-АБІТУРІЄНТІВ.
Дивує також те, що реформаторська логіка міносвіти ґрунтується не на прагматичних засадах, а на ірраціональній вірі в священну корову ЗНО. Так, як у нав’язливій рекламі — ви що, нам не вірите? Та віримо, віримо.
Гостра суспільна реакція на все, що стосується ЗНО, зумовлена передусім тим, що процедура ця і її результати безпосередньо стосуються кожної родини, у якій підростають діти. Це як пігулки від грипу. Але ж очевидність користі не означає, що цю користь не можна прагнути зробити більшою.
Відверто кажучи, не хотів нічого писати про діяльність УЦОЯО та ЗНО, не маю на це ні часу, ні бажання. Але істерика останніх тижнів «Всьо пропало, шеф, всьо пропало» дістала: «ЗНО не відбудеться», «Технічно його вже не можливо провести». Та все відбудеться і в організаційно-процедурному плані не гірше, а то й краще ніж за попередніх років. Сумніву не маю. А от в змістовому плані є над чим працювати. ЦЬОГОРІЧНИЙ ІСПИТ З УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ЗАСВІДЧИВ ЦІЛКОВИТИЙ ПРОВАЛ В ОРГАНІЗАЦІЇ ПІДГОТОВКИ Й РЕЦЕНЗУВАННЯ ТЕСТУ. Тільки сліпий або дуже зацікавлений не побачив у ньому недоліків. Але, погодьтеся, що так бути не може! Тест ЗНО має засвідчувати найвищу якість науково-методичної продукції.
Як відомо, керівництво УЦОЯО, відчуваючи себе справжнім стовпом системи, ні на які пропозиції, що їх у травні висловлювала небайдужа педагогічна громадськість, не зважило. Подиву гідна впертість, особливо за умови, що УЦОЯО — державна структура, діяльність якої фінансується мільйонами гривень, тож питання якості тесту з площини суто наукової плавно зміщується в площину доцільного використання коштів платників податків. Невже той, хто сплачує за послугу, не має права поцікавитися її якістю?
Право, звичайно, має. Саме таке, як і споживач радянського олів’є... І зважають на нього саме тією мірою, якою радянські укладачі всіляких гостів і стандартів зважали на відповідність класичній європейській рецептурі.
За вкоріненою радянською звичкою маніпулятори від освіти в травні навіювали нам, як мантру: «Помилок у тесті немає…». А потім було «…результати катастрофічні, учні ледачі, вчителі непрофесійні, а тести ідеальні, і укладачі – білі й пухнасті». Творці тесту залишилися при думці, що в них помилок немає, а УЦОЯО запевнив усіх, що все ОК, адже відповіді затверджені авторитетною фаховою комісією (яку ніхто в очі не бачив). Згодом з’явилася ще одна тема – про заколот репетиторів…До речі, про це. Про «змову» репетиторів проти УЦОЯО нічого не знаю (та й зрозуміло всім, що її не було). Знаю лише таке. АБІТУРІЄНТАМ ПІДГОТУВАТИСЯ САМОТУЖКИ ПРАКТИЧНО НЕМОЖЛИВО. Тобто репетиторство як явище, очевидно, має право на життя, і це – нормально. Який вихід? Репетиторство треба легалізувати, а УЦОЯО не розповідати байки про якійсь там заколоти. До речі, найдорожчі та «найефективніші» репетитори Києва в той або інший спосіб мають стосунок до УЦОЯО. Але ця розмова з конкретними фактами не на сторінках ФБ, а в прокуратурі.
Адекватною реакцією на весь цей травневий піар керівництва УЦОЯО було лише одне питання: як так сталося, що УЦОЯО перетворився на усунуту від громадського контролю структуру, яка сама себе наділила не властивими за статутом правами ВЕРХОВНОГО СУДДІ В ОСВІТІ. Така собі освітня інквізиція на чолі з великим інквізитором Томасом Торквемадою. УЦОЯО ОЦІНЮЄ УЧНІВ ТА ВЧИТЕЛІВ, А ХТО ОЦІНЮЄ УЦОЯО?
Громадськості – не можна, бо критикою так легко підважити чи не єдину реформовану ланку. Фахівцям – і поготів: їхня критика – через заздрість, нечисте сумління, особисті образи. Учителі – профани, нічого навчити не можуть, то й обурюються. Батькам – не подобається лише тим, у кого діти – розбещені мажори. Дітям – тільки ледачим неукам…
У травні, підсумовуючи дискусії з приводу тесту з української мови, 16 травня на сторінці ФБ БОГДАН ТИХОЛОЗ чітко сформулював конкретні пропозиції щодо виходу з тупика, у якому опинилося УЦОЯО (ЗАРАЗ ЯК НІКОЛИ НА ЧАСІ ПОВЕРНУТИСЯ ДО НИХ): «Я (Богдан Тихолоз) не бачу інших шляхів повернення довіри до УЦОЯО, аніж перетворення його на справді відкриту, публічну й динамічну структуру. Для цього ТРЕБА: 1) змінити все вище керівництво УЦОЯО (чим швидше, тим краще; нічого особисто не маю проти його очільників, але, як на мене, вони себе достатньо вже показали – в усій красі й величі); 2) в менеджменті цієї організації віддати перевагу горизонтальним зв’язкам над вертикальними (менше ієрархії, більше живої конкуренції); 3) створити при УЦОЯО громадську раду з авторитетних фахівців та громадських діячів зі змінним динамічним складом (мабуть, ротація має бути щорічна чи раз на два роки щонайбільше); 5) увести персональну відповідальність розробників, укладачів, рецензентів та редакторів за якість тестових завдань (не кримінальну, звісно, а професійну); 6) щороку оприлюднювати склад усіх комісій при УЦОЯО (предметних, експертних, апеляційних...) та регулярно оновлювати цей склад; 7) створити при УЦОЯО ефективний та відкритий відділ зв’язків із громадськістю, який би налагодив чесний та прямий діалог із суспільством (себто врешті заходився біля своїх прямих обов’язків – комунікувати з громадою та інформувати її), а не лише судомно відбілював "честь мундира"».
Думаю, що кожний відповідальний освітянин підписався б під цими словами.
Тема якості завдань для УЦОЯО не нова. Від 2012 р. узяв на себе роль критика завдань ЗНО з історії України, у 2014 р. підготував на прохання керівництва УЦОЯО рецензію на тести попередніх років. (Охочим пропоную ознайомитися з цією рецензією за покликанням в коментарях). Але чи зроблено висновки? Ні. Риторика така сама: «Помилок немає. Тест затверджений авторитетною комісією…»
Не можу сказати, що був бездоганним тест з історії України й цього року. Завдання №4, наприклад, про наслідки битви (яку, між іншим оминають на уроках в школі, приділяючи більше уваги розбудові Києва Ярославом Мудрим, справі поширення християнства, дипломатичним зв’язкам) на р. Альті (1019): утвердження Ярослава єдиновладним володарем Русі та здобуття Ярославом великокняжого столу (правильна відповідь остання, але не можна і сказати, що перший варіант неправильний, на той момент князь утвердився як єдиновладний правитель, реальних конкурентів не було!, чи знав він, що йому через кілька років ще раз доведеться виборювати «місце під сонцем»). Чи може подібне завдання виявити справжню історичну компетентність абітурієнта? Так можна і про будь-яку іншу битву запитати, а їх тисячі, чи має абітурієнт знати наслідки усіх в деталях й подробицях? Із завданням № 50 поставити події в хронологічній послідовності за звітом УЦОЯО повністю впоралося лише 5,3% абітурієнтів. І це не дивно, адже знання дати події «скасування полкового устрою на Слобідській Україні» не було передбачено програмою ЗНО (три з чотирьох дат/подій передбачена програмою, а четверта – ні!). І навіщо ці завдання з портретами? Учителі скаржилися, що учні не могли розпізнати фото з М. Бойчуком. Постатей в програмі близько 170, і що учні мають знати всі їхні обличчя? Яку компетентність перевіряє знання облич (портретів) історичних діячів?... лише зорову пам'ять!
Взагалі-то, всіх хто розуміється на шкільній історичній освіті, сьогодні хвилює питання: чи не поглине її ЗНО. Бо, погодьмося, втрачає сенс освіта, мета якої одна-єдина – скласти іспит. Це як навчатися задля оцінки. За такої мети, переконаний, навчання в 10-11 класах перетвориться на примітивне натаскування школярів на тест ЗНО. Навчання історії позбавляється розвитку критичного мислення, тож фактично відбувається ревізія цілей історичної освіти, адже ті завдання, які пропонує тест ЗНО, підготовлений УЦОЯО, перевіряє здебільшого знання фактів.
Тож проблем більше, ніж достатньо.
І всі їх треба прагнути розв’язати.
Чи вистачить всім тим, від кого це залежить, волі, чи взагалі здатні вони щось змінити на краще?
Чи розуміють наші освітні можновладці, що ті проблеми, про які йшлося вище, можливо розв’язати лише спільними зусиллями, відкинувши поділ на «СВОЇХ» і «ЧУЖИХ», на дуже «зацікавлених» і не особливо.
Зацікавленими мають бути всі. Бо поки що «Жнива великі – женців мало»…
